Шведсько-американська актриса Інгрід Бергман у ролі Жанни д’Арк (1948)
Чого нас так вабить образ жінки-воїна? Попри неоднозначне ставлення, від схвалення до беззаперечного обурення, войовниці — це не просто жінки зі зброєю в руках, це — потужний архетип, відомий із найдавнішої історії цивілізації людства.
Недавно журналісти АрміяInform розповідали, що «жінка в армії — не феномен, а фахова професіоналка». Мова в матеріалі Олени Дудко йшла про зміни в ґендерній ситуації і Збройних силах України, де наразі служать понад 30 тисяч жінок, майже чверть загальної кількості оборонців країни. А яким було «жіноче питання» сотні або навіть тисячі років тому?
Древні воїтельки
У давнину все було просто: тільки як жінка не обтяжена турботою про маленьких дітей — вона бере каміння чи палицю і поряд зі своїми кошлатими чоловіками дає відсіч ворогові, або навпаки — бере участь у захопленні життєвих ресурсів та території. Решту часу жінки майже безальтернативно забезпечували «тил».
Проте, разом зі стрімким розвитком суспільства все так не так однозначно. Особливо це помітно в кочових народів, таких як сармати, де сила подекуди поступилася спеціальним навичкам — наприклад, умінню управлятися з конем. У згаданих іраномовних сарматів, які мешкали на нашій території 2-3 тисячі років тому, жінки-воїни зустрічали на кожному конячому кроці і мали високий соціальний статус.
Давні кочовниці брали участь в полюванні і війнах нарівні з чоловіками. Цікавий факт повідомляє нам Псевдо-Гіппократ: задля більш ефективного метання списів та стрільби з луку жінки кочовиків нерідко видаляли собі праву грудь, пояснюючі це перенаправлення життєвої сили в праву руку. Це може бути байкою, але сам набагато авторитетніший Геродот розповідає про традиції, відповідно до якої сарматська дівчина могла вийти заміж лише убивши ворога.
Войовничі степові племена шокували ситих хліборобів, в яких жінки «знали своє місце», але в такі історії цілком можна повірити. Відомі міфи про амазонок, напевно, відображали становище жінок серед скіфських племен давніх часів. На ілюстрації — картина Вільгельма фон Каульбаха «Битва при Саламіні» (1868): карійського правителька Артемісія, яка після смерті чоловіка в V столітті до н. е. взяла на себе управління розташованим на узбережжі Середземного моря Галікарнасом, зображена зліва в білому одязі, в одній руці у неї лук, інший вона дістає з сагайдака стрілу.
На території Україні перша звістка про жінок-амазонок зустрічається в «Повісті минулих літ»: «Амазонки ж не мають чоловіків, але... один раз на рік, близько до весняних днів, виходять зі своєї землі та поєднуються з навколишніми чоловіками, вважаючи той час нібито якимось торжеством і великим святом. Коли ж зачнуть від них у чреві, — знову розбіжаться з тих місць. Коли ж прийде час народжувати і якщо народиться хлопчик, то вбивають його, якщо ж дівчинка, то вигодовують її та належно виховують».
Але й серед осілих народів були різні. Ті ж давні кельти зовсім не заперечували «порушення правил» — їхні жінки, поряд з чоловіками, брали участь в боях і походах. Це можна пояснити загальною нечисленністю суворих жителів північних земель, де був важливим кожен багнет. Цікаво, що єдина відмінність кельтських жінок від воїнів-чоловіків — їм не дозволялося оголятися під час бою.
Кельтські дівчата вражали античних авторів своїми двобоями проти чоловіків, а справжньою легендою стала «кельтійка» Боудіка, національна героїня Англії, яка у 60-ї роках нашої ери очолила 250-тисячну антиримську повстанську армію.
Пам’ятник Боудіці неподалік Вестмінстерського палацу в Лондоні
У римлян жінки не брали участь у воєнних походах, але їм дозволялося битися на гладіаторській арені. Гладіатрикси (жінки-гладіатори) — поширене явище, про що свідчить закон 19 року н.е., який навіть забороняв завдавати смертельних ударів жінкам із родин сенаторів, які теж були не проти ризикнути життям на арені. А у 200 році нерви римлян здали й вони ухвалили закон, який повністю заборонив жінкам брати участь в гладіаторських боях.
Широко відома історія Герардески Манутіус, яка брала участь у повстанні Спартака, а після його розгрому була відправлена в гладіаторські казарми. До своєї загибелі на арені вправна Герардеска встигла прирізати близько двохсот супротивників.
Сказання наших пращурів теж згадують про звитяжних бойових подруг богатирів. Василиса (Настасія) Мікулішна, дружина Добрині, й сама могла приструнити будь-якого вояка, а в стрільбі із лука була чи не найкращою. Інший приклад — дочка Іллі «так званого» Муромця. Дівчина була настільки сильним бійцем, що багато років ніхто не міг перебороти її навіть в рукопашному бою.
Цікавий факт: про неабияку професійну підготовку жінок-богатирок свідчать змагання зі стрільби з лука, в якому Катерина Іванівна, дружина сотника Ставра Годиновича, і Настасія-королівна перемагають чоловіків — князя Володимира і Дуная. За ціль в тій стрільбі слугував перстень, за яким стояв устромлений лезом ніж. Стріла повинна була пролетіти крізь перстень і, ударивши об ніж, розділитися на дві абсолютно рівні половинки. Виконання цього прийому вимагало просто віртуозного володіння луком! І жінки цим володіли!
Збереглися згадки про слов’янських жінок-богатирок не лише в казках — у слов’янській історії образ діви-воїна також має давню традицію. Так, уже у 626 р. візантійський патріарх Никифор у своєму літопису свідчить, що при облозі Константинополя знаходили між убитими русичами жінок у латах. У Немировича-Данченко читаємо: «...первісні слов’янки зненацька лякали ворогів під час бою, коли несамовито, з мечами в руках вривалися в їхні ряди».
Загальновідомим є й факт, що княгиня Ольга мала в Києві свою дружину й успішно здійснювала військові походи проти непокірних сусідів.
Романтичні століття
У Середні віки зародився образ прекрасної дами, заради прихильності якої борються славетні лицарі. Але тоді ж блищали бойовими обладунками жінки-вікінги, жінки-самураї, та ж сама Жанна д’Арк!
Нам відомо, що жінкам вікінгів заборонялося носити чоловічій одяг, але в їхніх похованнях зовсім не рідкісні наконечники стріл, сокири, списи. Враховуючи те, що в могилу кладуть зазвичай інструменти, якими користувався небіжчик, можна зрозуміти, що «щитоносиці» із ісландських саг або навіть валькірії скандинавських міфів — не такі вже і казочки. Реміснику не покладуть в могилу меча, а воїну — плуг, тому вчені не дуже здивувалися, що аналіз ДНК знайденого ще наприкінці 19 століття високопоставленого воїна-вікінга показав — це жінка.
Матильда Тосканська. Народилася знаменита італійська войовниця в одна 1061 році. З дитинства займалася військовою майстерністю і добре володіла зброєю, в 15 років взяла участь в цьому бою. Протягом 30 років вірою і правдою служила церкви. Після смерті вітчима Матильда особисто очолила військо і не один раз брала безпосередню участь в кривавих битвах, з яких завжди поверталася цілої. З віком кинула військову службу і пішла в монастир, але якщо виникали спалахи повстань і заворушень, загрожувала зібрати військо і жорстоко покарати невірних.
На далекому-далекому сході нашої планети жінки теж не завжди обмежувалася роллю хранительки домашнього затишку. Складні часи вимагають складних рішень, і суворий побут середньовічної Японії породив таке явище, як онна-бугей — жінок-самураїв. Історики зокрема відмічають, що «слабка стать» була неймовірна вправної зі специфічною зброєю — «мечем-косою» (яп. «наґіната»), аналогом такою собі полегшеної європейської глефи-алебарди.
Постановочна фотографія гейші в образі жінки-самурая, яку часто помилково приймають за портрет однієї із останніх японських жінок-самураїв Накано Такеко
Протягом XI-XVII століть, жінки із самурайських родів відточували не лише свою зброю, але й мистецтво володіння нею в бою. Конфлікти у ті жорстокі смутні часи на непривітних островах нерідко закінчувалися кривавою різаниною, тому жінки воювали досить часто.
Цікавий факт: незважаючи на своє ремесло, жінки-воїни під час ритуального самогубства перев’язували собі щиколотки мотузкою, щоб навіть після смерті виглядати пристойно, як і належить шляхетній дамі.
В Японії надзвичайно поширена історія Томое Годзен, яка брала участь у війні 1180-х років як старший офіцер у війську глави клану Мінамото. Смілива жінка в самурайських обладунках наводила справжній жах на воїнів противника, хвацьки розмахуючи смертоносним мечем. Інша «самурайка» Ханґаку Годзен на чолі тритисячного війська тривалий час уміло стримувала значні сили противника. До речі, вона була ще й надзвичайної краси — навіть ворог, який захопив непритомну поранену жінку, залишив її живою.
Не пасли задніх й сусіди китайці — в гробниці легендарної жінки-полководця Фу Хао (13 століття) зберігалося близько сотні видів різної зброї. На фото пам’ятник генералу Фу Хао поруч з її гробницею в провінції Хенань.
Доба Просвітництва
Нові часи в західний Європі зробили із дам вищого світу надто манірних та самозакоханих ляльок, але це не заважало й їм інколи плати в руки зброю та ставати на чолі армій. Що вже говорити про «простих дівчат» — життя в ті часи для простолюдинок теж було не найкращим, що загартовувало характер багатьох.
Цікавий факт: в епоху Просвітництва шляхетні дами інколи билися на дуелях, причому роздягаючись до поясу — жіночий одяг був просто непристосований для подібних «фізичних вправ». Та ж російська імператриця Катерина Друга дивилася крізь пальці на подібні небезпечні забавки, адже й сама грішила збройними бійками у своїй прусській молодості.
Унікальна ситуація спостерігалася у 18-19 століттях в самому серці Африки — в царстві Дагомея, правитель якої мав понад п’ять тисяч псевдо-дружин, які насправді були його особистою гвардією. Цей «гарем», а насправді — каральна лейгвардія, становив до третини усієї армії царя. Французи, які першими зіткнулися з цим феноменом, були вражені відданістю «дружин» африканського правителя та їхньою мужністю, шаленістю і самопожертвою в бою.
Звичайно, така феноменальна тема не була упущена паризькими журналістами, і з перших шпальт газет не сходила карикатура, на якій темношкіра амазонка перегризає зубами горло французькому офіцерові. Остання африканська «амазонка» на ім’я Наві пішла з життя в 1979 році.
***
Якщо вас зацікавила тема «діви-воїтельки», радимо почати її вивчення з однойменної статті в українській Вікіпедії, якій у ці дні виповнюється 17 років. А там є посилання на цікаві джерела, книги, монографії та інші історичні праці.
***
А про героїчних жінок воїнів у часи Запорізької Січі, визвольних змагань на початку 20 століття, а також про учать жінок у боях Другої світової війни раніше в співавторстві з Сергієм Джерджем писав наш колега, журналіст АрміїInform Руслан Ткачук. Наведемо цитати з їхньої статті «Від амазонок давнини до жінок-воїнів сьогодення» для журналу «Військо України».
Бідові дівки Запорозької Січі
У войовничому середовищі козацької України «безшлюбний», аскетично налаштований козак у шароварах і вишиванці поступово став ідеалом. Однак, як не парадоксально, і за цієї доби проступають яскраві постаті жінок-воїнів.
Сам Дмитро Яворницький у кінці ХІХ ст. на Катеринославщині (у межах колишніх Запорозьких Вольностей) записав переказ «Могила Настина». У ньому — опис життя відважної отаманши на ім’я Настя, яка носила шаровари, шапку, мала шаблю і «держала у себе ватагу козаків, але ніхто того не знав, що вона дівка... Кілька років правила вона за козака. А як умерла, то тоді тільки й дізналися, що вона дівка». З історичних джерел відомо, який сильний вплив мала жінка на традиції та повсякденне життя козацької спільноти. Залишилися свідчення і про участь українок у військових діях. Так, багатьом відомий подвиг войовничих жінок з міста-фортеці Буші та дружини козацького сотника Зависного — Олени (за іншими відомостями — Мар’яни). Коли більшість чоловіків загинула, жінки та дівчата продовжували чинити опір регулярним частинам польського війська. Аби не потрапити до рук шляхти, Олена підпалила пороховий льох і підірвала себе разом з ворогом.
Ці факти піддають сумніву категоричне твердження Дмитра Яворницького про те, що козаки-запорожці «не допускали в Січ жінок». Очевидно, що в українських воєводствах біля татарських кордонів жінка володіла значно більшою свободою, ніж будь-де в корінній Європі. Саме на території Чорноморії в нащадків запорозьких козаків найдовше збереглися традиції боротьби хлопців з дівчатами: «є так, що хлопці борються поміж собою, а як коли, то й з дівчатами. Як почали хлопці боротися з дівчатами, вишукалась така дівчина, що який парубок надійде до неї, то вона його так і брякне об лід. Та на силу вже знайшовся такий, що як ударив її через голову об лід, то вона зовсім зомліла — водою одливали її. Але мимо того всього, сю бідову дівку всі хвалили за хоробрість, завдаючи сорому тим парубкам, що вона об лід била».
Жінки з армії січовиків, або Як треба служити нації і державі
Відомо, що в російсько-японській та Першій світовій війнах участь жінок набула популярності. Стан бойового духу російської армії залишав бажати кращого. Давалися взнаки величезна напруга сил і немислимі на той час втрати живої сили. Тож, аби здійснити патріотичний вплив на солдатів-чоловіків, підняти їхній рівень героїзму, до армії залучають жінок-добровольців. Перший жіночий ударний батальйон смерті був сформований Тимчасовим урядом 19 червня 1917 року. За його прикладом були створені Московський, Петроградський і Кубанський ударні жіночі батальйони та окремі команди зв’язку. Українське жіноцтво також виявило себе рішучим прихильником державницької ідеї. Серед жінок, які відіграли провідну роль у справі стрілецьких організацій, була Олена Степанів. З початком війни у Львові вона разом з Марiєю Бачинською (Донцовою), Іванною Мурською, Ольгою Левицькою (Басараб), Меланiєю Балицькою проводили набір добровольців до Легіону Українських січових стрільців. Спочатку вступ до підрозділів УСС жінкам був заборонений і мотивувався обмеженням кількості особового складу українського легіону.
Десятник Г. Дмитерко і хорунжі С. Галечко та О. Басараб у Відні, 1917 рік
На відміну від російської армії, в українських формуваннях спеціальні жіночі бойові підрозділи не створювались. Жінки-добровольці, пройшовши коротке навчання, направлялись до різних військових частин, де воювали нарівні з чоловіками. Необхідно зазначити, що кожній із них довелося докласти чималих зусиль, аби реалізувати своє право «бути вояками так само, як і мужчини».
Літопис УПА розкриває доволі відоме українському загалу ім’я Галини Дідик (псевдо «Анна», «Молочниця») — зв’язкової Головнокомандувача УПА генерал-хорунжого Романа Шухевича. Факти гендерної дискримінації в лавах УПА не відомі, навпаки — відмічена лише глибока повага чоловіків до жінок. Зокрема, Роман Шухевич до своєї зв’язкової звертався, як «Друже Галино». І такого ж ставлення до жінок-колег вимагав від старшин усіх рангів без виключення.
На жаль, сьогодні ще не досліджено і не оприлюднено навіть приблизну чисельність українок, які входили до українського національного руху опору. Проте можна з упевненістю сказати: їх налічувалося не десятки і навіть не сотні, а тисячі.
Жіноче обличчя героїзму у Другій світовій...
Жінки винесли на своїх тендітних плечах усі тяготи Другої світової війни. Різні за характером (задерикуваті, стримані, гучні, спокійні) та за зовнішністю (коротко стрижені або з довгими товстими косами) — вони по черзі заходили в кімнату, де за столом сиділа людина в захисній гімнастерці:
— Твердо вирішили йти на фронт?
— Так!
— А вас не бентежить, що важко буде?
— Ні!
У тилу жінки взяли на себе безліч «суто чоловічих» спеціальностей: стали за верстат, сіли за кермо трактора, обходили залізниці, освоїли професію металурга... На фронті вони були медиками, льотчицями, снайперами, у частинах ППО, зв’язковими, розвідницями, водіями, топографами, репортерами, танкістами, артилеристами, піхотинцями. Активно брали участь у підпіллі, партизанському русі. Безпрецедентною подією у світовій історії є діяльність у роки Великої Вітчизняної війни відразу трьох жіночих авіаційних частин — 586-го винищувального полку (командир — підполковник Тетяна Казарінова), 587-го полку пікіруючих бомбардувальників (до своєї загибелі в 1943 році полком командувала майор Марина Раскова) та 588-го нічного бомбардувального полку (командир — майор Євдокія Бершанська). За мужність, героїзм і високий професіоналізм 29 льотчиць та штурманів авіаційних полків були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
Екіпаж літака «Батьківщина» (рос. «Родина») у вересні 1938 року — штурман Марина Раскова, другий пілот Полина Осипенко, командир Валентина Гризодубова.
Радянські жінки служили і в бронетанкових військах. Вражає той факт, що на танках БТ та Т-34 вижим одного з двох важелів бортового зціплення вимагав зусиль у 15 кг, а вижим педалі головного зціплення — 25 кг, але це представниць прекрасної статі не лякало. Чимало жінок були снайперами. Найбільш успішна серед них — українка Людмила Павлюченко, яка знищила 309 ворогів, серед них — 36 снайперів.
Сотні тисяч українських жінок воювали на фронтах Другої світової війни. Хто з них отримав урядові нагороди, а хто — віддав своє життя за Вітчизну...
Підготував Олександр Козубенко