Легендарний генерал Олег Мікац розповів про бої за Донецький аеропорт

Легендарний генерал Олег Мікац розповів про бої за Донецький аеропорт

П'ять років тому йшли запеклі бої за донецький аеропорт. Об його стіни розбивалися атаки хваленого російського «спецназу», там горіла новітня техніка РФ, він став могилою для сотень «ополченців». Це було одне з перших місць, де ЗСУ показали зуби, і вся Україна переконалася, що «трактористів» можна розбити. Наші бійці боролися 242 дня і покинули позиції тільки після того, як бетонні опори терміналу були зруйновані.

Генерал-майор Олег Мікац у ті дні був командиром 93-й бригади, яка звільняла Піски, Авдіївку і, разом з добровольцями й іншими підрозділами ЗСУ, утримувала ДАП.

В інтерв'ю УНІАН він розповів, як легко було відрізнити, хто воює проти українців, — кадрові російські військові чи місцеві сепаратисти, як Гіві і Моторола пропонували кіборгам мільйони за здачу позицій, чому варто боротися за уми тих, хто залишився жити в окупації, а також висловив свою думку щодо розведення сил у зоні ООС і пояснив, чому після розведення у Станиці Луганській наші позиції не погіршились.

Чому за ДАП розгорілися такі бої?

Аеропорт був кісткою в горлі сепаратистів і російського командування. Вони на ньому спіткнулися і 242 дня топталися на місці. І, якби нам не вдалося утримати ті позиції, то противник, можливо, здійснив би план: вийти на межі Донецької і Луганської області.

На ДАП відтягувалося дуже багато сил. Кого там тільки не було. Починаючи від хваленого російського «спецназу» і закінчуючи добровольцями-козаками і кавказцями, які за гроші росіян намагалися взяти аеропорт. Гіві-Мотороли і нам пропонували хабар.

Яким чином?

Зв'язок був по раціях, які, перший час, були слабо захищені. Ми могли вийти на їхні частоти, вони — на наші. І одного разу я розмовляв із Гіві, він хамив: «Я все одно візьму аеропорт. Коротше, даю 300 тисяч доларів, і ти йдеш. Ні, я тебе зловлю і нирку виріжу». Моторола був більш щедрий, мільйон пропонував. Але це вони були — заробітчани, а ми за свою землю воювали.

У нас було кілька випадків, коли їхні десантники були на верхніх поверхах, наші — на першому. Ми розуміли, що стеля може не витримати, але викликали вогонь на себе. І таке було не один раз.

Що можете розповісти про те, як воювали кадрові російські військові?

Якось у ДАП зайшов черговий хвалений «спецназ», у якого втрати за весь час його існування можна було перерахувати на пальцях. В один день вони втратили убитими близько 30 осіб. Вони намагалися зачистити термінал. Зайшов один взвод — їх покришити. Другий взвод вийшов на підмогу, наші камери це засікли, і ми накрили їх мінометним вогнем. І як вони після всього цього йшли в бій? Ставили заряд на стінку, підривали її, пускали пару «джмелів» і йшли до іншої стіни. Просто видавлювали.

У нас була дуже сильна мотивація, а у росіян... Вони приходили працювати. Незалежно від того, чи потрапить кадровий російський військовий у термінал чи не потрапить, йому йшли добові, нараховувалися премії. І він розумів, що банківський рахунок йому не знадобиться, якщо він стане «героєм посмертно».

Ми завжди розуміли, де працюють росіяни, де — місцеві. Коли по їхньому новому Т-90 починали вести вогонь, він виходив із бою. Їхня вогнеметна система «Буратіно» зробила лише один залп у бік Пісків. Їх засікли. Артилеристи підбили одну їхню машину, друга тут же виїхала. Ось такі вони вояки були.

А за що воювали бойовики?

Мало хто був за ідею. Була така категорія людей: в школі погано вчився, роботи нормальної немає, друзів немає, грошей вічно не вистачає. І тут він бере в руки автомат. Сусіди дивляться з повагою, ніхто «дурником» вже не називає. І спробуй забрати у нього автомат. Він із його допомогою домігся максимуму в життя...

Вони були фанатичними солдатами. І це був витратний матеріал. Сепаратисти дуже часто відмовлялися забирати убитих. Нєт тєла — нєт дєла (Немає тіла — немає справи. — Ред.). Не треба ані компенсації виплачувати, ані похорон організовувати. А літо 2014-го було дуже спекотним. Нам доводилося збирати трупи ворога, складати в морозильні кімнати колишньої кухні ДАП. Значно пізніше вони показувала ті тіла і розповідали, що це не вони, а ми кинули своїх. Накачували так пропагандою.

Легендарний генерал Олег Мікац розповів про бої за Донецький аеропорт

На фото: диспетчерська вишка в зруйнованому Донецькому аеропорту © Reuters

Накачували тільки брехнею чи й наркотиками?

Моторола і вся його компанія були «планокурами» (Курцями марихуани. — Ред). Іноді доводилося приїжджати на заходи ОБСЄ разом із ним. Ми чули на каналах сепаратистів: «Зараз буде явлення Христа народу». І під'їжджав Моторола на квадроциклі із сабвуфером. Усі гримить, їде «король дороги».

Курили вони «план» — це неможливо. Уявіть, заїжджаємо в ДАП через сепарські блокпости (Прим.: у 2015 році, після чергового перемир'я, ротацію проводили і через територію, яку контролювали бойовики), у когось із наших розривається коробка, випадає згущене молоко... Усе! Їх неможливо було від неї відтягнути. Хапає банку, робить ножом дві дірки і висмоктує. І не зупиниш...

Можу на цю тему додати, що недавно в Луганській області вони вирішили перевірити підрозділи — від командира до рядового. І були такі перехоплення: «Будуть брати аналізи, шукати опіуму. Якщо знайдуть — звільнять» — «Чуєш, вони так розженуть увесь наш підрозділ».

Напевно було таке перший час і в ДАП, але з'явилися кадрові російські військові і почали жорстко наводити порядок. Такого поняття, як суд, не було. За непослух розстрілювали і скидали у штольні шахт.

Могли утримати ДАП?

Не було необхідності. Помилкою було, що не втекли на тиждень раніше. Плани такі були. Але втрутилися політики. Ніхто не міг уявити, що з ДАП можна піти.

Не було необхідності там залишатися. Новий термінал був повністю зруйнований, готель теж, старий термінал — вогневі точки в руїнах. Води немає, електрики немає, під'їхати до них не можна.

І, якщо пам'ятаєте, росіяни через СЦКК (Спільний центр з контролю та координації питань припинення вогню та стабілізації лінії розмежування сторін. — Ред.) попросили зібрати убитих і поранених, вивезти з аеропорту. Ми пішли на це. Але вони паралельно з евакуацією занесли вибухівку і підірвали опори терміналу.

Часто вони практикували таке?

Постійно. Коли зайшли десантники 79-ї, у них були санітарні БТР, на них червоні хрести — 60 на 60 сантиметрів. Домовляємося, що заїжджаємо, забираємо убитих і поранених. Гіві нам говорить: «Так. Без жодних проблем». І тут же дає команду по іншому каналу: «Тільки з'являються — цільте прямо у хреста».

Легендарний генерал Олег Мікац розповів про бої за Донецький аеропорт

Генерал розповів про те, як складно було втрачати побратимів на війні © Юрій Їжакевіч

Наскільки важко було втрачати бійців?

Дуже важко було. Одного разу загинув снайпер із Харкова, тіло його відвезли, а телефон залишився. І хтось телефонує і телефонує. Піднімаю трубку, а там: «Братику! Братику!» — «Ні. Я не ваш брат. Він загинув» — «Як загинув? Він же не на війні! Він же повинен бути в Новомосковську» — «Ні. Тіло в морзі» — «Зараз подзвонить мама, і ви їй це скажіть». І відразу, через 30 секунд, передзвін: «Синочку! Синочку!» — «Вашого сина немає. Він сьогодні загинув під час бою» — «Молодий чоловіче, сьогодні не перше квітня. У вас дурні жарти» — «Я б теж хотів, щоб це було дурним жартом. Але на жаль...» Вона усвідомлює, що я говорю правду: «Що ж мені робити?» — «Що робити. Готуйтеся до похорону».

Ця розмова відбувалася в нас у штабі. Я трубку поклав, а підняти голову не можу. Сльози самі по собі летять. Думаю: «Бляха, сидять мої офіцери. Як їм показати, що у мене очі мокрі». Посидів, начебто заспокоївся. Піднімаю погляд, навколо полковники, майори, які воювали по пів року. І сухих очей я ні в кого не побачив.

Смерті були і залишаються трагедією. Таке й ночами іноді сниться, і постійно спливає в пам'яті. І в нас третій тост — зовсім не про любов. Ми згадуємо пацанів, які не дожили.

Ви пам'ятаєте кадри з актором Михайлом Пореченковим, який стріляв по кіборгах?

Його щастя, що ми не знали, що він у старому терміналі. Він би звідти не пішов. Там не було цілей, до яких ми не могли дотягнутися. Дуже добре працювала артилерія.

Ми працювали по окремих цілях, противник — по площах. Коли ми взяли в полон російських артилеристів, ті зізналися, що в них є завдання: батарея повинна відстріляти на день тисячу снарядів. П'ять дивізіонів — це приблизно 15 тисяч снарядів, які відпрацьовували по нашій бригаді щодня.

Ми не розуміли, як таке навантаження витримують стовбури гармат, а росіянин зізнався: «У нас заліза вистачає. Бережімо тільки людей». Наші розбивали їхню техніку, вони притягували нову. І, швидше за все, РФ у 14-15 роках у ДАП утилізувала снаряди і міни.

Ви говорите, що в ДАП не було цілей, до яких ви не могли дотягнутися. Чому тоді не були ліквідовані в аеропорту Гіві і Моторола?

Вони туди тільки інтерв'ю давати приїжджали. Воювали їхні бійці, а вони ночі в кабаках проводили.

Що зараз у ДАП?

Підрозділи, які там перебували, говорять про те, що в новому терміналі є один або два спостережних пости сепаратистів. Більше ніяких військ не спостерігається. Тримаємо під вогневим контролем усю злітно-посадкову смугу, всі ключові точки.

Ви обговорювали ті бої з офіцерами з Європи, США?

У 2015 році нас запросили в Дюссельдорф на конференцію НАТО. І ми розповідаємо, як підбили в ДАП танк із РПГ. Піднімається один із військових: «Дозвольте засумніватися у ваших словах». Утрутився генерал, колишній командувач армії США в Європі Бен Годжес: «Це сьогодні вони генерали і перебувать тут, а ще недавно були командирами бригад під Донецьком». Після цього всі генерали, полковники піднялися і почали аплодувати нам.

До 2015 року НАТО збиралося відмовитися від танків, але подивившись, як застосовувалися танкові війська в Україні, вирішили їх залишити. Це тільки один із прикладів. У нас великий досвід, в якому зацікавлена вся Європа.

Є плани щодо розведення військ у Пісках?

Я думаю, що ні. Як можна залишити землю, яка полита кров'ю? Дивіться, на сьогоднішній момент розведення відбулися у Станиці Луганській, Золотому, Петрівському. Це ділянки, де є переходи через лінію розмежування, там створюються гуманітарні коридори.

Але є побоювання, що ворог скористається тим, що ми відійшли...

Бояться ті, хто сидить у районі Києва, а не на «нулі».

Я був командувачем оперативно-тактичного угруповання «Північ». Що ми зробили у Станиці Луганській? Із моста, який був зруйнований, забрали один наш спостережний пункт і змістили його на 300 метрів. Але позиції ліворуч і праворуч від мосту гарантовано утримаємо. Ділянка раніше була в лісах, зараз — ні. Поки там була ОБСЄ, я вирізав усі «зеленку» і можу повністю все прострілювати. І КПВВ «Золоте» залишається під нашим вогневим прикриттям. У нас був час підготуватися і обладнати бліндажі. У нас там уся система інженерних загороджень — як у книжках пишуть.

Ви повинні розуміти, ми — військовослужбовці, перебуваємо під присягою і виконуємо накази. Приймають рішення політики. Так, ми з чимось не згодні, у нас є думка, ми її доносимо. Повірте, там немає такого: «Нумо тупо розведемо». Ні, були розмови: «Ось тут можемо розвести. Ось тут — ні».

Легендарний генерал Олег Мікац розповів про бої за Донецький аеропорт

Генерал вважає, що в 2014 році маргінали, підігріті РФ, скористалися ситуацією і розпалили війну

Порівняно недавно з'явилося поняття «повзучий наступ». Як багато території ми відвоювали і можемо так відвоювати?

«Сіру зону» ми забирали метр за метром. У психологічному відношенні ми молодці. Але чи завжди була в цьому необхідність? Поки в ДАП були термінали, позиції були вигідними, коли їх зруйнували — стали невигідними.

Є такий хутір Вільний. Ми туди зайшли, закріпилися, і зараз там дві вулиці повністю знищені. Хоча, коли була «сіра зона», напруження не було. Там наші позиції в низині, а вони як стояли на териконі «Бегемот», так і стоять. Взяли б пануючу висоту — інша справа. Так, були моменти, коли ми добре просунулися вперед і зайняли висоти. Але в тому випадку, в кінцевому підсумку, село опинилося в епіцентрі обстрілів. І є люди, які подумають: «Навіщо такі визволителі, коли по мені стріляють».

Ви згадайте 2012 рік, коли вся «Донбас Арена» була в українських прапорах, усі співали гімн України. Що, всі одразу стали сепаратистами, зрадили Україну? Ні. Я вважаю, що країна тоді не змогла гарантувати безпеку своїх громадян, а маргінали, підігріті РФ, скористалися ситуацією.

Я думаю, сподіваюся, що 70 % жителів окупованих територій хочуть повернутися, бути з Україною. Що менше будемо з ними спілкуватися, то більше втратимо. Виростає покоління, де «героями» стануть Мотороли, Гіві. Але там наші громадяни, за їхні уми треба боротися.

Ви не втомилися від війни?

Коли перебуваєш в ООС, не висинаєшся. Вночі обстріли, а о 6 ранку — робочий день. Треба перевірити одну бригаду, другу, а фронт — понад 200 км. Але там ти знаєш, у який бік стріляти, ти знаєш, де у тебе ворог. Приїхав у мирне життя і починається: «Я тебе туди не відправляла»...

Воюємо ми, а втомлюються в Києві і Львові. Заждіть, ви не від боїв втомилися, а від нас. Спочатку ви раділи, що ми є й захищаємо вас, а тепер ми вас дратуємо? Я чую розмови: «Чому я повинен платити воєнний збір? Біля мене ж не стріляють» або «А чого виділяти бюджет військовим, коли вулиця не заасфальтована?».

Мене тривожить ситуація, яка відбувається з генерал-майором Дмитром Марченком (Прим.: начальник Головного управління розвитку і супроводу матеріального забезпечення ЗСУ, заарештований, як фігурант «справи про неякісні бронежилетах», ДБР висуває звинувачення в закупівлі неякісного товару за завищеними цінами). Відпускають Володимира Цемаха (Прим.: бойовик «ДНР», що брав участь у бойових діях у районі, де був збитий Boeing 777 рейсу MH17), а садять бойового генерала, кіборга і призначають йому заставу в 76 мільйонів гривень. Думаєте, раз у нього такі погони, він чорну ікру ложками їсть? Навіщо його в СІЗО тримати? Він до Росії втече чи до Польщі? Справа може розвалитися, але для людей він залишиться винним, раз його заарештували. Імідж ЗСУ падає.

Августо Піночет говорив: «Коли починається війна, звуть солдата і Бога. Коли закінчується — про Бога забувають, солдата — судять». У нас так і відбувається. Тільки війна ще не закінчилася.

Спілкувався Влад Абрамов

Переклад: АрміяInform