Мужніх українських воїнів підтримували всім народом

Під час традиційного ритуалу в Залі пам’яті 14 листопада прозвучали імена одинадцяти воїнів, які загинули в боях російсько-української війни на Сході України у 2014 та 2015 роках і в миротворчій місії в далекій Сьєрра-Леоне 2002 року.

Щоденний ранковий церемоніал біля будинку Міністерства оборони України відвідали родичі й знайомі загиблих, а також військовослужбовці Збройних Сил, Національної гвардії, юні ліцеїсти та представники Литовської військової академії, які наразі беруть участь у навчаннях у Києві зі своїми колегами із Національного університету оборони України.

***

Оглушливі удари Дзвону пам’яті та хльосткі постріли військового салюту разом із урочистими словами диктора — все це змушує задуматися людей, які кілька хвилин тому зайшли до Зали пам’яті з вулиць мирного Києва. Звичайно, свої спогади є й в кожної родини загиблих українських героїв...

… Не вперше вшанувати загиблого чоловіка приходить до Зали пам’яті киянка Юлія Анатоліївна, але цього року знайшла сили приєднатися до неї дочка Настя. Дівчина ледь стримує сльози, коли ведучий церемонії називає ім’я кулеметника 93-ї окремої механізованої бригади В’ячеслава Левицького, який 2014 року загинув у Пісках, боронячи українську землю від приблудної нечисті. Батько Насті посмертно нагороджений орденом «За мужність», а на фасаді київської школи №15 два роки тому відкрита меморіальна дошка з його іменем.

… Пам’ять Івана Ворохти прийшла вшанувати його мама Мая Миколаївна, старший брат Олег та сестра Тетяна. 14 листопада 2014 року поблизу Донецького аеропорту в Первомайському бойовики обстріляли колону 28-ї окремої механізованої бригади — внаслідок обстрілу загинули двоє: уродженець Закарпаття, заступник командира батальйону старший лейтенант Ворохта та донеччанин, солдат-мінометник Руслан Біленко. Наприкінці 2015 року на батьківщині Івана Івановича Ворохти, в селі Верхнє Водяне Рахівського району, відслонили меморіальну дошку на честь загиблого офіцера. За особисту мужність український воїн посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького, на його честь названо центральну площу рідного села.

Його старший брат, Олег Іванович Ворохта — сам офіцер запасу, полковник медичної служби — згадує, що разом з Іваном «служив» чи не кожен житель рідного закарпатського села:

— У 2014 році справді була дуже важка ситуація із забезпеченням елементарними речами, — згадує Олег Ворохта. — Іван був «замполітом» мінометної батареї, це 96 чоловік, і ми її повністю забезпечували. Я поїхав провідати брата на полігон у Широкому Лані, де вони проводили злагодження підрозділів… це був просто жах.

Брат загиблого розповідає, що Іван пішов до війська свідомо, хоча давно відслужив і звільнився з митниці.

— Після Іловайська прийняв рішення. Побачив, документальний фільм, як росіяни розстрілювали наших солдатиків. Його це неймовірно… обурило, — намагається підібрати слово пан Олег. — Під ДАПом завдання їхнього підрозділу було накидати мін так, щоби ці… не могли голови підняти. Робили коридори для наших військ на шляху до аеропорту.

Ворохта-старший розповідає, що постійно спілкувався з братом: «Я ще за 20 хвилин розмовляв до його загибелі. А через добу взнав, що його вже немає». За словами Олега Івановича поряд в підрозділі «Правого сектора» несли службу сестрин чоловік зі своїм братом. Саме вони забрали тіла загиблих та доставили додому.

— Тоді в них було загострення, і хлопці півтора чи два дні просто не могли пробитися до розташування мінометників, — згадує Олег Ворохта. — Разом із Іваном загинув ще солдат, Біленко. Ми узнали, Іван йому віддав свій бронежилет. Я сам особисто його принагідно купив, із кевларовим шоломом. Шолом — десь 6,5 тисяч, жилет — приблизно 12,5. Іван віддав його солдату, там у них таке бойове братство було…

Узагалі, розповідає Олег Іванович, кінець літа — початок осені 2014го були дуже важні часи. Росіяни майже неприховано вдерлися в Україну зі всіма своїми збройними та матеріальними можливостями, а наша армія ще тільки-но починала нарощувати справжні м’язи та отримувати належне забезпечення.

— Звечора по пошті Іван надсилав листи зі списками потрібного. Ми швиденько відшукували можливості й людей, які допомагали… — ділиться спогадами брат загиблого героя. — Поки вони були в Миколаєві — возили все автобусами, а потів на Схід відправляли, в основному, поштою.

За словами Олега Ворохти, було потрібно майже все: від електростанції до шанцевого інструмента.

—Що тільки можна було — все давали, — говорить полковник запасу. — Діти в’язали сітки… Брали звичайні рибацькі, нарізали тканину, на уроках праці дітям розказували, яка має бути довжина, як в’язати, куди і скільки.

У сільській школі придумали, як не відволікати дітей від навчання та допомагати армії. Розвішували сітки і ставили поряд мішки з нарізаними стрічками. Кожен, хто проходив і мав на те час, брав «ганчір’я» й в’язав визначеним способом. І невдовзі прекрасні маскувальні сітки були вже готові.

— Скручували і відправляли, — говорить пан Олег. — Зазвичай поштою відправляли, але іноді домовлялися із водіями рейсових автобусів: вони брали 1-2 рази на тиждень пакунки безплатно.

***

За словами Олександра Филя, заступника директора Національного військово-історичного музею України, нині на пілонах у Залі пам’яті зазначено 2660 імен героїв, загиблих у складі українських військових підрозділів зі зброєю в руках.

— Зараз іменами з табличками доповнюємо 2019 рік, — повідомив Олександр Максимович. Пан заступник директора — противник будь-яких змін у ритуалі, але на запитання, що робитиме музей, якщо будуть заняті два останні вільні пілони в Залі слави, відповідає: — Напевно, будуть інші технології розміщення табличок. Тут немає ніякого символізму, архітектурний проєкт визначив таку кількість стін — так і побудували.

— Крім того, — сподівається Олександр Филь, — таких жахливих утрат, які були до 2015 року, вже не буде…