Відоме захоплення певних політичних сил кампаніями на підтримку російської мови та надання їй статусу державної мови в Україні.
Одним з регіонів, в якому такі заклики мають найбільше прибічників, традиційно є Кримська автономія.
Наш кореспондент на власні очі побачив, як змінилося ставлення до офіційного українською уряду, української мови та власне українців в Автономній республіці протягом якогось року. Вдруге поспіль приїжджаючи до Криму влітку, коли він наповнений гостями з усіх регіонів України, близького та далекого зарубіжжя, важко побачити кардинальні зміни в житті міст та селищ півострова. Але почути можна багато.
Минулого року випадки глузування з українців серед гостей обмежувалися нечастим кепкуванням з назв напоїв, вивісок тощо українською мовою. За великим рахунком, це сприймається з часткою іронії: мало хто з вас не сміявся, наприклад, читаючи написи болгарською або ж казахською мовами. Носії мов, що користуються кирилицею, іноді дивуються «сусідським» словам, підсвідомо переносячи на прочитане значення слів своєї мови.
Цього року, випадково чи ні, наш кореспондент став свідком декількох випадків відкритого, прилюдного висміювання української мови, демонстративних розповідей про «свій, російський, Крим» гостями — громадянами Російської Федерації. Типова ситуація спостерігалася десятками людей, коли росіянка «проголошувала» свою відповідь на якесь запитання митника на кордоні: «Мені байдужа ваша Хохляндія, я їду в наш, російський, Крим!»
Можна було б списати це на невихованість окремих людей, які нерідко зустрічаються у будь-якому народі, включаючи й високопосадовців.
Проте важко уявити таку поведінку наших співвітчизників у Росії. Наприклад, в окремих районах Курської чи Рязанської області.
Не таємниця, що певна частина наших співгромадян, що розмовляють російською мовою, вважають (і не дуже соромляться про це говорити) решту населення «когутами», «рогулями», «селюками» тощо лише «што ані гаварят на украинскам». Проте, автор був свідком розмови двох дівчат із Сумщини, одна з яких розповідала про знайомство з молодим чоловіком, що приїхав з села з-під Воронежа: «Ну то й що? Так, він з села, але розмовляє російською, не те що наші „селюки“ відсталі». Важко прокоментувати такі подвійні стандарти, лиш зауважимо, що «російська» мова, якою розмовляють українці навіть у Донецьку чи Києві, викликає у росіян щонайменше посмішку. Ця мова, не говорячи вже про суржик, так і залишиться для мешканця Москви чи Санкт-Петербургу провінційною та недолугою.
Тим кумеднішими виглядають спроби жителів Криму «порадувати» північних сусідів, повністю ігноруючи українську мову в назвах вулиць та магазинів, в оголошеннях та повсякденному житті.
Проаналізувавши стан цього процесу, можна зробити висновок, що не хочуть вивчати українську люди, які й у російській, м’яко кажучи, невігласи. Інакше, як можна пояснити помилки у написах слів, спільних для обох мов?
Як то кажуть, змусь дурного Богові молитися, він і лоба собі розіб’є. На сміх того ж самого «бога».
Олександр Козубенко