Дітям у школі задали розповісти про учасників АТО з Василькова. Вся інформація: емоційна стаття в «Житті і Слові» Л.Диптан про поховання Лістрового; короткі оголошення про це міської ради; новина про пам’ятну дошку на школі; повідомлення про ротацію зведеного загону ПС ЗСУ… Навіть єдиний список — лише тих, хто подав заяву на отримання земельної ділянки. І все, в принципі.

У кожній статті про учасників АТО жирним виділені прізвища керівників міста, району, начальників управлінь тощо, а про самих героїв події, наче, про безлиций натовп говориться.

І справа не в тому, що не знайшли нічого. Моя дитина за роботу отримала 12 балів.

Справа в тому, що нічого немає. І це ненормально, шановні правителі та журналісти.

Відео. У Васильків із зони АТО повернувся зведений загін Повітряних сил

 

Васильківчани-учасники АТО. Олександр Лістровий

Марія Козубенко

На Центральній площі міста 2 лютого 2015 року Васильків попрощався з бійцем 25-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь» Олександром Михайловичем Лістровим.

При виконанні бойового завдання в районі Вуглегорська військовослужбовець отримав тяжкі поранення від мінометного обстрілу терористів та загинув 30 січня.

Стаття з газети «Життя і Слово» (№10, 7 лютого 2015 року), автор Л. Диптан

Війна все сильніш на курок натискає там, на Сході нашої рідної України, на Донбасі. Де від паскудних, кривавих рук віроломних російських агресорів — окупантів і продайдуш-бойовиків — найманців, доморощених сепаратистів та терористів гинуть справжні патріоти нашої держави. Що не день, то, як не жаль, сильнішає, потужнішає наступ ворога практично по всій лінії фронту, а до рідних домівок везуть наших бездиханних синів, чоловіків, батьків, братів, наречених.

Чорний ворон приніс чорну звістку і про загиблого нашого земляка васильківчанина Олександра Михайловича ЛІСТРОВОГО. 30 вересня 2014 року наш Сашко, якому тільки 30 років від роду, почав воювати у зоні проведення АТО. 30 січня 2015 року був тяжко поранений у бою в місті Вуглегірськ, що поблизу вже відомого на весь світ однойменним плацдар­мом міста Дебальцеве Донецької області. Для надання допомоги з поля бою його було доставлено в лікарню міста Артемівськ. Та, на превеликий жаль, врятувати молодого бійця медикам не вдалося...

Незадовго до цього Олександра на деякий час відпустили додому, адже два місяці тому він утретє став батьком. А 22 січня Лістровий виступав на міському мітингу з нагоди Дня Соборності України, дякував землякам за допомогу бійцям АТО, яка там, де ллється кров, де рясно поливають свинцем нашу землю вороги, на вагу зо­лота. І те звернення до васильківчани з уст великого патріота України звучало востаннє. Буквально через кілька днів він поїхав на передову, в самісіньке пекло війни. Хоча міг би спокійно заховатися за спини трьох своїх кровиночок — ще малолітніх дітей, маючи законне право спокійно спостерігати по телевізору, попиваючи запашну каву, що діється з нашою землею, територіальною цілісністю, не­залежністю, суверенітетом дер­жави, долею народу, невеличкою, але невід'ємною частиною якого був наш Лістровий.

Батьки, вчителі третьої міської школи, де він навчався, сім'я і численні його друзі викували з нього Людину. Усюдисущі хвилі байдужості не викинули, не вирішенні будь-яких важ­ливих питань, йому боліла доля держави, болів Майдан. Тому і пішов добровольцем туди, де немає тиші і спокою, де йде війна за рідну землю, де новітні людожери хо­чуть розтоптати нашу істо­рію і наші надбання, зни­щити Україну й українців.

Заплатив Олександр за свою любов до Вітчизни так дорого. І вчинок його в час тотального спустошення душ, дози якого не виміряєш ніякими дози­метрами, набирає над­звичайної ваги. Солдатом Лістровим ми всі повинні вихлюпнули його у море тих, чия хата сьогодні скраю, хто будь-що хоче відсидітись у кущах, бо він ніколи не був стороннім при гордитися! І дарма, що саме в його серце вцілив ворог. Наш Сашко живий! Він навічно залишиться Героєм, яким гордитимуться, якого пам'ятатимуть Васильків і Україна. Бо герої не вмирають!

Саме ці слова ствердно линули містом, яке мину­лого понеділка, 2 лютого, прощалося на центральній площі із земляком. Про­вести в останню путь бійця АТО прийшли тисячі васильківчан. З квітами і жалобою за убієнним.

На траурному мітингу слово тримали бойові побратими нашого Героя, міський голова, військовий комісар. Цього ж дня відбулося відспівування полеглого бійця у церкві святого Во­лодимира м. Василькова.

... Птиці і люди про­вели його ду­шу у вирій, звідки не по­вертаються. Оплакують сина, чоло­віка і батька рідні, печаль для яких — рі­ка без пере­прави, втра­тила Україна ще одного Ге­роя, якому слава вічна, безкінечна. Земля пухом Тобі, Олек­сандре!

Доповнення! 14 січня 2016 року Міністерство оборони України на своїй сторінці Фейсбук опублікувало замітку з розповіддю про васильківчанина Олександа Скибу!

Офіцер-вихователь капітан Олександр Скиба 24 дні керував обороною Донецького аеропорту

(стаття написана традиційно не дуже грамотно, але це вже щось)

2 серпня цього року, в День високомобільних десантних військ України, я став свідком нагородження «крилатих піхотинців» в одному з базових таборів у зоні АТО. Державні нагороди героям вручав особисто Президент України Петро Порошенко, тиснув мужнім бійцям руки, дякував за самовіддану службу і казав, що ними гордиться вся країна.

А коли закінчились урочистості, я опинився серед групи десантників однієї з частин ВДВ, які збиралися сідати в автобус. Старший групи розраджував чоловіків: «Хлопці, ваші нагороди від вас не втечуть. Ну, не отримали ви орденів з рук Президента сьогодні — отримаєте завтра. А про тих, кому їх дали тільки що, ви знаєте не менше за мене: вони пройшли пекло. І я анітрохи не перебільшую...»

Серед нагороджених був і командир 8-ї роти 122-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї десантної бригади капітан Олександр Скиба (нагороджений орденом Богдана Хмельницького). Спочатку цей підрозділ був сформований як 3-й окремий батальйон 80-ї окремої аеромобільної бригади, але згодом був перейменований у 122-й та увійшов до складу 81-ї аеромобільної.

Позивний «Арес», по імені хитромудрого Бога війни Древньої Греції, Скиба отримав ще під час перших боїв під Авдіївкою та Пісками.

Такі позивні, як ви розумієте, даремно не даються.

А згодом капітан Олександр Скиба, офіцер-вихователь за посадою та історик за фахом, 24 дні керував обороною ДАП...

В батальйоні, окрім комбата, не було жодного кадрового офіцера. Підрозділ був укомплектований мобілізованими, більшість з яких не служили у війську. Офіцерів бракувало. Уже в ході бойових дій командир батальйону був змушений призначити командувати взводами кращих сержантів. Олександр прийшов на посаду заступника командира роти по роботі з особовим складом, однак з першого дня і до повернення з Донбасу командував ротою.

Скиба — випускник історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. До війни працював на посаді першого заступника міського голови міста Васильків на Київщині. В активі була лише військова кафедра. Але в ньому було щось таке, що спонукало роту слухатися ще геть молодого чоловіка, мов сивого батька. Я попросив колишнього командира батальйону підполковника Валерія Куркова охарактеризувати капітана.

— Знаєте, що мене завжди вражало у восьмій роті? Інші повертались із «м’ясорубки» в аеропорту з явними ознаками бойового стресу і частково деморалізовані. А хлопці з «вісімки» наче сяяли, майже всі солдати були на психологічному підйомі. Ще одна характерна риса роти — це мінімальна кількість втрат за повного і точного виконання бойових завдань. За весь період війни в роті один загиблий і троє поранених. Серед командирів рот рівних «Аресу» за вмінням організувати бій у складних і динамічних умовах я не знаю. В ДАПі він фактично самостійно організовував оборону наших позицій і, головне, дуже ефективно. І сержантів — командирів взводів він навчив нестандартно діяти і керувати підрозділами не гірше за підготовлених кадрових офіцерів.

Один із сержантів роти Василь Максимів розповів мені про одну з військових хитрощів «Ареса»:

— У першу ротацію ми проходили в ДАП через блокпости бойовиків, бо деякий час був такий порядок ротації згідно з домовленостями між нашим командуванням і бойовиками. Вони дозволяли нам брати із собою тільки автомати з трьома магазинами. А от що придумав ротний: ми провезли великокаліберний ДШК, снайперські гвинтівки, гранатомети у дровах, а у мішках з провізією та чотирьох колесах КАМАЗа — солідний боєзапас. Кожне колесо з авто ми в аеропорту потім ушістьох знімали.

«Дракон», «Їжак», «Кондор»... Це назви позицій, які утримувала рота «Ареса» в районі нового термінала. Загалом їх було дев’ять. Останній пост «Джульєтта» вони облаштували, коли 9 січня з підвальних комунікацій, як таргани, полізли бойовики-«кадирівці». Хлопці загнали їх назад ручними гранатами й замінували все навкруги. То був період найважчих для роти боїв. Сепаратисти безперервно атакували зі сторони старого термінала і перевіряли оборону українців на міцність з інших боків. Їхня важка артилерія била по новому терміналу з району Спартака, стабільно дошкуляли ворожі снайпери. Дуже важкий бій стався на Різдво, коли бойовики танковим вогнем практично знищили дві оборонні позиції роти і спостережний пункт. 11-го січня їхній кочівний танк пострілами зі 100 метрів завалив дві стіни на першому поверсі, оголивши фланги оборони роти десантників. Скиба від вибуху снаряда отримав важку контузію.

Ще живий тоді легендарний десантний медик Ігор Зінич за позивним «Псих» обколов «Ареса» медпрепаратами. І Олександр ще близько двох тижнів майже без сну керував «кіборгами», коригував вогонь нашої «арти» у відповідь, кілька разів викликаючи його на себе. Вода закінчилася. Її набирали в калюжах з-під корки льоду, знезаражували й пили. Боєзапас закінчувався. Скиба дав наказ бити тільки по видимих цілях.

Я запитав Олександра, що для нього в той період було найважчим.

— Втрата солдата «Любчика» і поранення хлопців, — відповів капітан. — «Любчика» в нас дуже любили й поважали, він загинув під час танкового обстрілу. Другому солдату Сані Лимарю в тих боях вибухом відірвало руку. Саня пролежав при мінус 30 з 4-ї ранку до 12-ї ночі. Ми домовлялись з бойовиками про те, щоб в обмін на чотири трупи їхніх «колег» вони нам дозволили вивезти пораненого. Але вони не пропустили техніку, тому хлопці 4 кілометри на руках виносили Лимаря до наших. Тіло «Любчика» ми вивезли пізніше.

Остаточно 8-ма рота виходила із аеропорту у другій половині січня вночі на двох тягачах — партіями по 14 вояків. І кожна партія, за 9 хвилин пролітаючи дистанцію в кілька кілометрів від летовища до найближчих укриттів, піддавалася шаленим обстрілам. Сепаратисти зосереджували на бойових машинах вогонь з усіх наявних засобів. А сам Скиба, вивівши підлеглих, ще на тиждень залишився в ДАПі для передачі району оборони наступному командиру українських «кіборгів»...